Між двома гірськими вершинами знаходиться Усть-Чорнянська улоговина, де досі дотримуються древніх тірольських традицій, і влаштовують справжнє свято у день літнього сонцестояння.
На території краю розташований Угольський масив, де можна побачити справжнє диво природи – вапнякові скелі та численні карстові печери. Ці печери служили у пізній льодовиковий період притулком для первісних мисливців.
У лісовому урочищі «Чур» знаходиться «Карстовий міст» – природна вапнякова арка, котра вже багато століть захоплює людей. Ця чудова пам’ятка природи вразила колись послів російського царя Івана Грозного, які під час подорожі із Цареграду до Москви у 1552 році зупинялися у розміщеному в Малій Угольці Занівському монастирі. У цьому монастирі тоді жило понад 330 монахів. Це був регіональний центр православної релігії, але у 1788 році, за розпорядженням австрійського кайзера Йозефа II, монастир було закрито. Сьогодні від нього залишились тільки руїни, що знаходяться поблизу села Мала Уголька.
Та є на Тячівщині і діючі монастирі. Угольський монастир, що в селі Угля, заснований ще в домонгольську добу і вважається одним з найдавніших монастирів Закарпаття. Особливої уваги набув у добу єпископа Досифея (Феодоровича). У той час єпископ Досифей був єдиним православним єпископом Закарпаття, де панувала унія. 22 серпня 1720 р. австрійський імператор Карл VI підпорядкував усі монастирі і храми Мукачівському уніатському єпископу, а владику Досифея позбавив «усяких єпископських функцій». Але православний владика продовжував висвячувати священників та приймати народ, за що був ув’язнений у Хустському замку, де і помер у 1734р. Тіло померлого згодом було поховано в Угольському монастирі – могила владики Досифея нині є його святинею. У 1788 р. імператор Йозеф II видав указ про закриття усіх мараморських монастирів, серед яких був і Угольський.
Пізніше монастир знов розпочав своє життя, та за часів радянської влади, у вересні 1959 р. був закритий. У 1990 р. Угольський монастир відкрився знову, але вже як Свято-Успенський жіночий монастир.
За благословення того ж таки єпископа Досифея у 1719 році був заснований монастир у селі Бедевля. З самого початку свого існування монастир був чоловічим, але з 1953 року чоловіча обитель була ліквідована радянською владою. До звільнених приміщень чоловічого скиту в Бедевлі перевели черниць із с. Іза, де також ліквідували обитель. Лише влітку 1992 року за розпорядженням керуючого Мукачівською єпархією єпископа Євфимія жіночий монастир було перетворено на чоловічий. Перші ченці прийшли до Бедевлі з Городилівського Свято – Троїцького чоловічого монастиря.
У монастирі знаходиться чимало православних святинь. Серед них ікона з частинкою мощей Іоанна Хрестителя, копія чудотворної ікони Почаївської Божої Матері та інше.
А от у с. Діброва є стародавні церкви. Нижню церкву було споруджено в 1604р. (за іншими даними – в 1561 р.) і перероблено в першій половині XVIII ст. Церква чудово вирішена в пропорціях – храм гордо увінчує вершину пагорба, злітаючи догори високим шпилем. Споруда складається з двох дубових зрубів, з котрих тригранний вівтар з маленьким арковим віконцем є найдавнішою частиною. Зруби вкриті спільним двосхилим дахом. Церква довго стояла закритою і була перетворена на музей народного побуту. З 1994 р. церква знову діюча.
Колоднянська церква належить до найдавніших пам’яток дерев’яного культового будівництва України. Церкву збудували в урочищі Одарів, і пізніше перенесли на теперішнє місце. Храм зберігає певні риси, властиві оборонним спорудам. Найдавніші частини – основні зруби, збудовані в XV ст. з дубових колод довжиною 12 м. Інші частини храму походять з XVI ст., XVII та XVIII ст. Церква містить багато архаїчних елементів: віконце на східній стіні вівтаря у формі хреста та кругле віконце на північній стіні, на бічних фасадах нави прорізано невеликі квадратні віконця, вхідний портал з дверима. Згідно з латинським написом на плафоні, настінне барокове малювання виконав у XVIII ст. Антоній Валі.
На території краю розташоване солоне озеро Кунігунда – аналог відомого ізраїльського Мертвого моря. Воно виникло в 1902 р. на місці просівшої соляної шахти та назване іменем угорської цариці Кунігунди, дружини київського князя Ярополка яка, за легендою, зупинялась тут по дорозі до Києва.
Багатим на історичні пам’ятки є село Руське Поле, назва якого походить відкорінних жителів – русинів. Руське Поле було засновано приблизно на початку другого тисячоліття, десь у XII—XIII ст. Відомо, що на території села ще в XI—IV ст. до н. е. існувало городище Капуна.
Гора має дуже правильну форму, чим постійно притягує погляди місцевих жителів і туристів. Старожили запевняють, що Капуна – творіння людських рук, збудована спеціальними військовими загонами. Будівництво гори, розповідають місцеві жителі, трималося в таємниці, і якщо хтось з селян проявляв цікавість – його ув’язнювали або ж вбивали. Також розповідають, що угорці планували видобувати у підніжжі гори золото. Подейкують, що місцеві жителі не раз бачили, як в горі відчинялися ворота, і туди заїжджала військова техніка.
На території Руського Поля археологами також було знайдено Карпатські кургани (IX ст. до н.е. — ІІІ ст. н. е.). Культура Карпатських курганів дістала свою назву завдяки характерним поховальним пам’яткам. Поселення розташовувалися на мисах, утворених течіями річок. Житла – напівземлянки прямокутної форми. Під час обряду поховання тіло спалювали. Поховальний інвентар складався з керамічних посудин-приставок, предметів убрання покійного та особистих речей.
Жителі мегаполісів, стомлені постійним шумом, нескінченними телефонним розмовами, людським натовпом, дедалі частіше прагнуть хоча б на деякий час повернутися до природи, до землі, до свого коріння. Тячівщина може стати затишним куточком, другим домом для таких людей. Тут є можливість насолоджуватися гірськими річками, ходити до лісу, збирати гриби, ягоди, купатися в Солотвинських солених озерах, знайомитись з стародавніми церквами, звичаями наших предків, або ж просто насолоджуватись життям у невеличких селищах, жителі яких є дуже гостинними.
